П'яним за кермо не сідай!

Зимовий морозний вечір. Як завжди по п'ятницях, відзначивши день шофера з товаришами по службі, я без докорів сумління сів за кермо свого нового білого "Фокусу" і відправився додому. - Так, щось я сьогодні набрався більше, ніж звичайно, - і, подивившись в дзеркало заднього огляду, сказав сам собі: "Ну, нічого - як завжди, пронесе!". На мій превеликий жаль, успіх від мене відвернувся. І за півкілометра від мого будинку канарейка з кокардою в лобі радісно замахала своїм чорно-білим хвостом, в передчутті легкої наживи. - Молодший лейтенант Дайвзяткін - ще не вечеряв! - Весело відрапортував він. - Ваші документи. Намагаючись навчитися дихати тим місцем, на яке я тільки що знайшов пригоди, подав документи і зробив серйозне, як мені здавалося, обличчя. Виходило це не дуже, і багаторічне чуття співробітника ДПС (хто не знає, як це розшифровується - "Дай Півсотні Сразу"!) Спрацював безпомилково. Все так же посміхаючись, він наблизився на таку відстань до мене, що між нами не пролетіла б і муха. - Дихніть, - сказав він і прижмурив одне око, другий вже сіпався, подумки рахуючи мої гроші. "Господи, - звернувся я покладаючи надію, що залишилася на нього, - допоможи, а?". Чи то тому, що небо було затягнуте хмарами, і він мене не почув, чи то йому було на мене пофіг, але мої благання не отримали ніякої дії. - Так, ти п'яний! - Лейтенант перейшов вже на панібратські тон, з нотками жалю і радості одночасно. Не знаючи, що відповісти я тупо закивав головою в сторони, показуючи всім своїм виглядом протест і заперечення провини. - Пройдемо в машину, будемо складати протокол, - сказав він і рушив у напрямку до машини патрульної служби. Я поплентався за ним, грошей в кишені було не більше трьох тисяч рублів. Судячи з круглої морди Давайвзяткіна, цього йому було б явно недостатньо. Зрозумівши, що вже не викручусь, я змирився з долею. Хміль, що сидів в моєму організмі, стримуваний до цього моменту залишками самоконтролю вирвався на свободу, і все що відбувалося далі, я слабо пам'ятаю. Монотонні голоси співробітників ДПС ... Крики чергового по рації про спробу викрадення автомобіля якогось генерала в сусідньому дворі ... А потім тиша і легка дрімота ... Не знаю, скільки я проспав, але судячи з усього, не більше п'ятнадцяти хвилин. Сиджу в своєму "Фокусі", поруч лежать документи на машину, міліційний кашкет, і незаповнений протокол. Ключі в замку запалювання. - Так, я допився до білої гарячки, або сталося диво? Думати виходило погано, хай буде, що буде, пересів з пасажирського сидіння за кермо, я рушив у бік будинку. Поставив машину в гараж, я пішов додому, розмірковуючи про жарти долі, ну, або того, хто над нами стоїть. Дом. Нарешті я відпочину, як же я втомився! Все - спати, спати, спати ... Дзвінок у двері зруйнував усі мої ілюзії. Дивно - я нікого не чекав, дружина з дітьми на всі вихідні поїхала до мами. - Кого там ще чорт приніс? - Запитав я, матюкаючись. - Молодший лейтенант Давайвзяткін! Відкрийте двері! Ось це оборот! Але тепер я на своїй території, і так просто мене не візьмеш! - Хвилину, зараз відкрию, - сказав я, прямуючи до холодильника, де стояла чергова пляшка горілки. - Пити не хочеться, а доведеться! Я відкрив двері з неприхованою радістю. - Коли Ви мене зупинили, я був тверезий, а тепер ... - я зробив великий ковток прямо з горла пляшки. - А тепер ось - випив! Або і вдома вже теж не можна? Від такого нахабства даішники остовпіли. - Петро Олексійович, - несподівано ввічливо звернувся один до мене, - а де ваша машина? - У гаражі, - відповів я роздратовано, - а в чому справа? - Давайте пройдемо в гараж, - ствердно і з єхидно відповів мені Давайвзяткін. - Ага, зараз! Ще за кермо мене посадіть, і змусьте покататися! - Не вгавав я. Коротше, ця перепалка тривала ще хвилин двадцять, поки мене не запевнили в тому, що за кермо мене не хто не посадить, та й карати ніби як ніхто і не збирається. Усе ще не здогадуючись, про сенс візиту в гараж, я відкрив ворота і з пихою повернувся до співробітників ДПС. Незрозуміла посмішка осяяла їхні обличчя. - Ваша машина, за рогом будинку, а свою ми мабуть заберемо. - Сказав він мені і простягнув ключі від мого автомобіля. Я обернувся і втупився в глиб гаража. Там спокійно стояв "Форд Фокус" білого кольору: і я б ніколи не відрізнить його від свого, якби не сині державні номери і проблисковий маячок на даху ... Судячи з усього, від мене відстали через те, що було соромно зізнатися у відділі , що у доблесних захисників дороги викрали службову машину. Зате з тих пір я більше жодного разу не сідав за кермо п'яним.
http://humor.autolet.ru/autobaize/drunk-story/